Анастасія Яблочко

Серед молоді з інвалідністю Анастасію Яблочко добре знають за її соціальними проєктами. Українські телеглядачі могли бачити її у романтичному шоу «Половинки». Вона пересувається на колісному кріслі, але як людина з інвалідністю себе не позиціонує.
«Насамперед, сьогодні я щаслива жінка і щаслива мама - це для мене найважливіше в житті» - вважає Анастасія.

Із пані Яблучко ми й поговорили про її непростий шлях до щастя. Точніше, про те, як змінювалося її сприйняття себе у складних обставинах.

З дитинства Анастасія була оточена любов’ю і діяльною підтримкою рідних. Завдяки їхній наполегливій праці її фізичний стан значно поліпшився. Можливо тому труднощі, пов’язані з інвалідністю, вона вважає не тягарем, а цінним досвідом.

«Я чомусь не сприймаю те, що дається легко. Коли мені було лише 16, померла моя мама. Вона завжди наголошувала, що я маю бути самостійною. Казала: «уяви, що з тобою буде, коли мене не стане?» - розповідає Анастасія.

Часто батьки дітей з інвалідністю зловживають гіперопікою - так простіше: з одного боку виявляєш жалість, з другого — не докладаєш зусиль, аби дитину чогось навчити. Так робила й бабуся дівчини, що виховувала її разом із мамою. Коли мама заохочувала дочку готувати, бабуся їй докоряла: «Чого ти мучиш дитину? В неї ДЦП, їй важко. Я зроблю краще й швидше».

Але мама їй нагадувала: «Настане день, коли нас не буде поруч, вона має сама все вміти!»
«Я так їй за це вдячна! Дуже б хотіла, аби вона була поруч, коли я виходила заміж, аби вона побачила мою донечку!» - каже жінка.

Свою соціальну діяльність Анастасія почала, створивши разом із подругою фонд для розвитку молоді з інвалідністю. Звертаючи увагу на тематичні пости в соцмережах, вона зрозуміла, що може ділитися власним досвідом. Згодом долучилася до «Жіночого клубу», що виник на базі міського соціально-реабілітаційного центру.

«Ми проводили різноманітні заходи, спрямовані на розвиток дівчат з інвалідністю: фотосесія, мейкап-вечірка тощо» - розповідає жінка.

«А на сьогодні одним з найважливіших моїх проєктів є група в Telegram. Ми так і називаємося - «Реальна спільнота». Її учасники стали для мене рідними! Навіть коли маю негаразди зі здоров’ям, завжди знаходжу сили й час поспілкуватися з ними» - каже Анастасія.

З-поміж багатьох подібних спільнот ця група вирізняється справжньою інклюзивністю. Це не резервація для людей з інвалідністю. Тут раді всім, хто прагне щирого спілкування й має що сказати, а до кожного учасника справді ставляться з повагою. Кожне фото чи картинка додатково описується, аби люди з порушенням зору не почувалися виключеними й отримували повний доступ до контенту.

«Поки людина не здається, вона сильніша за свою долю» - улюблена Ремаркова цитата Анастасії. Найважчим для неї було повністю прийняти свою інвалідність — стати сильнішою за те, чого змінити не можна.

«Моє життя складалося так, що люди завжди оточували мене підтримкою й повагою, тому я не позиціонувала себе людиною з інвалідністю. Лише після народження дочки я примирилася з тим, що можу не все. У мене дефект правої руки, з грудною дитиною без допомоги обійтися неможливо» -- підкреслює Анастасія. Допомагали свекруха й бабуся, за що жінка неймовірно їм вдячна.

Поступово життя Анастасії ставало все насиченішим. Жінка остаточно сформувалася й прийняла себе такою, як є. Все відбувалося так, як вона собі й уявляла: виникали нові ідеї й проєкти, особливо восени 2021-го й взимку 2022-го. Вони з чоловіком планували переїхати в нову квартиру, а якщо вдасться, навіть придбати власне житло. Повномасштабне вторгнення ці плани і мрії не зруйнувало.

«Зараз я живу у Німеччині у спокої й безпеці, але не було ні дня, у який би не думала про повернення в Україну. Часто уявляю, як це буде: сумую за рідними вулицями й будинками. Надію на перемогу мені дають наші Збройні Сили, волонтери й любов до рідної землі. Я вірю, що всі, хто цього хоче, повернуться додому!» - каже Анастасія.

А в перші тижні повномасштабної війни жінку огортали страх і абсолютна розгубленість. Окрім вибухів лякала недоступність і ненадійність найближчих укриттів, лякала власна обмежена мобільність, але найбільше лякало те, що з нею поруч маленька дитина!
«Я не знала, як опанувати себе, аби не налякати дитину! Все, що відбувалося, Поліні здавалося пригодою. «Мамо, це так весело — ховатися від вибухів!» - казала вона, безтурботно стрибаючи. Я розуміла, що не можу її зупинити, але попереджала, що все дуже небезпечно. Казала, що вона має уважно слухати маму з татом і тримати мене за руку.
Під час тривог ми перебували у підвальному приміщенні християнської церкви, що неподалік нашого будинку. Господь дуже любить нашу родину й виявляв до нас велику милість! Наше укриття було з туалетом, душем і маленькою кухнею. Ми мали інтернет і електрику.
Проте, це було не захищене бомбосховище, а просто підвал. З першими тривогами люди масово бігли ховатися. Відчувалася абсолютна розгубленість.
І саме в укритті сталася ця болюча історія, яку пам’ятаю, ніби все відбулося вчора, хоча минуло півтора року.

Я зі страху за життя Поліни почала просити, щоб хтось, у кого є автівка, вивіз мою дочку з Києва. Я була готова віддати їм усе, що мала! Мене зупинив чоловік, мовляв, «не вигадуй», а Поліна запевнила: «я дуже добре поводитимуся, тільки не віддавай мене!» - згадує Анастасія.

«З Києва ми виїздили потягом. Я з родини залізничників і добре знаю їхню «кухню». Тому коли поїзд раптово почав їхати набагато швидше, одразу зрозуміла - відбувається щось незвичайне. Нам заборонили підходити до вікон і вмикати світло. Виявилося, що потяг попав під обстріл, але ми були такими втомленими, що емоцій це не викликало. Врешті, все минуло й ми опинилися в безпеці» - пригадує жінка.

У Європі як Українці Анастасії морально погано через війну, а як людина з інвалідністю вона почувається значно краще, ніж на батьківщині.
«Тут не ставляться до мене, навішуючи ярлики. Тут усміхаються, бо хочуть усміхнутися. Тут дивляться на мої ноги не для того, аби впевнитися в їхньому існуванні, а бо в мене класне взуття!
В наш час Українцям важливо проявляти максимум толерантності й розуміння. Варто, нарешті, вивчити поняття «людина з інвалідністю» й уникати зневажливих означень нозологій (візочник, сліпий, ампутант).
Щиро закликаю спілкуватися із людьми з інвалідністю на рівних, позбуватися стереотипів.
Також важливо говорити на ці теми із дітьми. Якщо ми все чітко й правдиво пояснюватимемо дітям, вони звикнуть до толерантного ставлення.
Я вірю, що в Україні саме так і буде - це ж не щось захмарне, а звичайне людське сприйняття, на яке здатен наш чудовий народ!» -- вважає Анастасія.

Авторка Таміла Коваль

«НЕЗЛАМНА» – цикл статей про українських жінок та дівчат, що мотивують, захоплюють та надихають!
Ця ініціатива впроваджується в рамках проєкту «Сприяння правам жінок та дівчат з інвалідністю шляхом посилення їх участі та лідерства в громадах», який реалізує Національна Асамблея людей з інвалідністю України за підтримки UN Women Ukraine / ООН Жінки в Україні та Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги / WPHF.

Про Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF).
Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF) – це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги. WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, – це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудови міцного миру. WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 500 місцевих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного «Жінки, мир, безпека» та реалізують гуманітарну діяльність у 28 країнах світу, які постраждали від кризи.
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй».