Оксана Мамошина

Наша героїня народилася й понад 40 років прожила у Покровську, що на Донеччині. З 2014-го року Оксанине рідне місто опинилося не далі, ніж за 30 км від лінії фронту, а багато її знайомих та родичів стало у лави збройних сил. З того часу війна не залишає жінку байдужою. Вона активно допомагає військовим, цікавиться військовою тематикою.

Тому коли діти допомогли їй зареєструватися у Facebook, почала шукати можливості спілкування з військовими та волонтерами.

Так вона доєдналася до відомої на той час групи «Атошні знайомства».

 «У цій групі 2016-го року я познайомилася з Олегом, що воював у Мар’янці. Спочатку просто спілкувалися. Згодом він пропонував зустрітися, щойно його відпустять із позиції. Я так боялася цієї зустрічі – не була впевненою у його порядності.

Коли він мені казав, що його вкотре не відпустили, я полегшено зітхала.

Одного дня він повідомив, що йде на пост і зателефонує лише ввечері» – згадує Оксана.

 Але на дзвінок жінка чекала 9 днів. Врешті, їй зателефонували із Дніпровського шпиталю ім. Мечникова. Щойно вийшовши із коми, Олег назвав її номер телефону й попросив переказати, що він живий і з ним усе гаразд. Згодом чоловіка перевели в одеський шпиталь і Оксана вирішила будь-що його відвідати. Про своє поранення Олег розповідав їй поступово. Казав, що дуже понівечене обличчя, а головне – поранені очі. Казав, що тимчасово нічого не бачить.

 «Але коли ми зустрілися, я була шокованою! Він був зовсім не схожий на людину, яку я бачила на фото: обгоріле пошрамоване обличчя, очей не було. Я вибігла в коридор, стояла і плакала. Все було, наче в тумані: підходили люди, запихали гроші мені в кишені...» – каже жінка.

 З Одеси Олега перевели у київський шпиталь. Оксана вирішила його супроводжувати, аби не навантажувати медсестер, а вже з Києва поїхати додому. На запитання лікаря «Хто тебе супроводжує?» Олег відповів: «Це моя дружина.»

 «Тоді я зрозуміла, що нікуди від нього не поїду. А через тиждень Олег зробив мені пропозицію» – розповідає Оксана.

 Плани майбутнього подружжя скромно розписатися зруйнували волонтери. Їм організували повноцінне весілля: фільмування, стіл від «Pizza Veterano», авто з весільними стрічками. «Ми щиро вдячні, це було незабутньо!» – каже Оксана.

 До їхнього рішення створити родину не всі поставилися з розумінням. Оксані, яка не має інвалідності, «співчували» подруги. Але найбільше несприйняття виявляли Олегові рідні.

«Вони вважали мене ледь не аферисткою. Казали, що я вийшла за його гроші. Скільки я їм не пояснювала, що отримані після поранення кошти він віддав єдиній донці на квартиру, ставлення до мене й досі залишається ворожим. Після весілля я переїхала до Олега в Бердянськ. Ми жили разом з його рідними. Складність була в тому, що вони намагалися «налаштувати» Олега проти мене.

Врешті, я не витримала й поставила його перед вибором: або ми знімаємо окреме житло, або я їду додому сама. Олег сказав, що йому потрібна саме я, та, котра не кинула його у найважчі дні» – каже жінка.

 Перший рік у Бердянську для Оксани був найважчим. Марудне оформлення документів, що засвідчують інвалідність Олега, брак грошей на найнеобхідніше – все це її нестерпно втомлювало.

 «Знайомих у місті в мене не було, я не знаходила жодної підтримки! Не могла піти працювати, бо постійно супроводжувала й доглядала Олега. Він був абсолютно нереабілітованим, у нього виникали проблеми з алкоголем.

А згодом на Олегове нагородження приїхав тодішній генеральний прокурор Луценко. Він подарував нам гроші на нову квартиру. В омріяному власному домі ми почувалися неймовірно щасливими!» – згадує Оксана.

 Коли Олегові запропонували взяти участь у реабілітаційному зборі для військових із порушенням зору, він шукав найменшої причини, аби відмовитися.

«Втрату зору він сприймав як тимчасову – попри запевнення лікарів, що надії немає, сподівався, що це мине. Про реабілітацію й чути не хотів! Зрештою, так йому було зручніше – коли дружина поруч і завжди ним опікується» – вважає Оксана.

 Та після довгих вмовлянь Олег погодився, принаймні, спробувати.

 «Ми щиро вдячні ГС «Сучасний погляд» за їхню роботу й увагу до поранених хлопців! Вже після першої реабілітації відбулися неймовірні зрушення: Олег почав ходити з тростиною, створив у Бердянську правозахисну громадську організацію, балотувався в депутати. Його життя кардинально змінилося!» – каже Оксана.

 Про можливе повномасштабне вторгнення Мамошиних попередили Олегові побратими. Вони порадили родині виїхати і вже 22-го лютого 2022-го подружжя залишило Бердянськ.

«Зараз ми мешкаємо в селі на Дніпропетровщині і в нас усе відносно добре. Але нам дуже боляче, що багато наших друзів і знайомих патріотів зараз ув’язнено» – каже жінка.

 Сьогодні до Оксани за порадами звертаються жінки, чиї чоловіки втратили зір у зрілому віці. Перш за все, вона радить уникати власної помилки – надмірної опіки.

«Я кажу дівчатам, що наші хлопці – нормальні здорові люди, просто незрячі. Вони здатні навчитися самостійно себе обслуговувати, але звикають до гіперопіки й не завжди цього хочуть» – вважає жінка.

 Автор Денис Іванченко

 «НЕЗЛАМНА» – цикл статей про українських жінок та дівчат, що мотивують, захоплюють та надихають!

Ця ініціатива впроваджується в рамках проєкту «Сприяння правам жінок та дівчат з інвалідністю шляхом посилення їх участі та лідерства в громадах», який реалізує Національна Асамблея людей з інвалідністю України за підтримки UN Women Ukraine / ООН Жінки в Україні та Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги / WPHF.

Про Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF).

Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF) – це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги. WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, – це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудови міцного миру. WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 500 місцевих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного «Жінки, мир, безпека» та реалізують гуманітарну діяльність у 28 країнах світу, які постраждали від кризи.

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй».