Марія Дружко незряча поетка і прозаїкиня з міста Кам’янське Дніпропетровської області, муза для молодих авторів і приклад справжньої стійкості та сміливості українських жінок. З 5 років Марія зовсім нічого не бачить вона рано почала писати вірші, про що вони і про свій подальший шлях у літературі та в житті розповість сама письменниця:
— Як більшість початківців я писала про природу, про своє оточення. Нічого надзвичайного в цьому не було. Єдине, що під час роботи з молодими авторами я аналізувала свої ранні твори й зрозуміла те, що вони відрізнялись великою кількістю порівнянь та метафор. Я дуже вдячна долі, що на мене звернув увагу письменник Микола Миколаєнко, якого вже нажаль немає серед нас. На Дніпропетровщині він багато працював з творчою молоддю. Коли ми з ним познайомились мені було лише 14 років. Це трапилось на одному з літературних конкурсів, куди я з мамою подала свої роботи, тоді я не отримала жодної нагороди. Я така людина, що мені треба все знати і розуміти до кінця, щоб все було розкладене по полицях і ми підійшли до членів журі, де нам трапився Миколаєнко Микола Антонович. Ми запитали в нього, чому так сталося, що в мене немає ніякої нагороди. Він поспілкувався зі мною і сказав: «Якщо ти хочеш досягти хорошого результату, надсилай мені свої вірші і я допоможу їх покращити». Це були 90-ті роки, тоді ще не було ні інтернету, ні комп’ютерів в кожному домі. Я навчилась друкувати на друкарській машинці, як часто зображають письменників в старих фільмах. Я друкувала свої вірші і ми з мамою надсилали їх поштою панові Миколаєнку. До речі, я навчалася не в школі для незрячих дітей, а вдома. Я вважаю, що мені пощастило більше в цьому плані, бо в ранньому віці я отримала більше ніж дитина, яка вчиться в спеціалізованій школі. Зізнаюсь чесно мені було дуже важко. Я навіть іноді просила маму: «Відправ мене в школу. Я хочу бути, як усі!» Але зараз я розумію, якби я була в школі разом з незрячими, то я не змогла би потрапити в творче коло, як це було: письменники, музиканти, художники… Скільки себе пам’ятаю, я постійно була в творчому середовищі. Я думаю, що це призвело до такого результату, особливо робота зі мною професійних письменників. Миколу Миколаєнка я називаю своїм хрещеним батьком в літературі.— Як ваші рідні поставились до того, що ви не бачите?
— Наскільки мені відомо три покоління назад у нас в родині незрячих людей не було. Моя втрата зору стала шоком для всієї родини. Причиною втрати стала ретинобластома [Ретинобластома — це рак ока. Найчастіше вона розвивається у дітей меншого віку. Це захворювання рідко зустрічається у дітей віком від 5 років]. У п’ять років, мені ампутували обидва ока, бо не було іншого варіанту, а в 35 – у мене знайшли саркому [саркома об’єднує ряд захворювань, що характеризуються розвитком злоякісних пухлин, які стрімко ростуть в організмі]. Коли я здавала генетику в одного з професорів, то вияснилось, що саркома виникла внаслідок ретинобластоми з дитинства. Отакий цікавий зв’язок, тому і тоді і тепер для моїх рідних це все дуже складно. Я думаю, що однією з причин чому мама не віддала мене в школу для незрячих було те, що вона вчителька. У моїй родині дуже багато вчителів, хтось займався зі мною мовою, хтось біологією… Я була в школі на домашній формі навчання.— Під час навчання в школі, ви спілкувалися зі своїми однолітками?
— У мене є двоюрідні брати і сестри, з якими ми досі добре спілкуємось. Коли я стала трохи старшою, ми ходили на свята до школи. Я вдячна мамі за те, що вона не ізолювала мене від незрячих. Раз на рік ми їздили до Києва в Спеціальну школу № 5 імені Якова Батюка. Ми брали підручники шрифтом Брайля і мама просила, щоб мене пускали в клас до дітей. У київській школі в мене теж були подружки, я писала їм листи шрифтом Брайля. Коли я закінчила школу, мама повезла мене на підприємство в УТОС. Вона познайомила мене з дорослими незрячими. Я певний час працювала на підприємстві. Пам’ятаю свою першу зарплатню Це було дуже круто. Моя мама завжди казала: «У нас в родині всі сильні і ти сильна! У нас ніхто не жаліється і ти не повинна жалітись! Якщо тобі потрібна допомога, то проси про неї, якщо ти можеш щось зробити сама, то роби це самостійно». Вона мене завжди так виховувала і я не відчувала себе чужою в суспільстві.Мама не розвивала в мені комплексів. Господь дає також хороших людей, які мене завжди підтримують. В основному, я живу серед зрячих людей, маю лише кілька незрячих знайомих. Я, навіть, спіймала себе на тому, що іноді мислю, як зряча. Коли ми десь щось організовуємо, я завжди продумую: хто зустріне незрячого, хто проведе, як зробити, щоб таким людям було комфортно…— Можливість працювати на підприємстві – це чудово. Чи задумувались ви над тим, що варто продовжити навчання?
— Я працювала і паралельно навчалась на заочному відділені філологічного факультету Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. Отже маю вищу освіту за спеціальністю «Українська та англійська мова». Я вступила на філологічний, бо в мене була мрія – стати письменницею і написати роман. Я проаналізувала біографії моїх улюблених письменників Олеся Гончара Павла Загребельного, Василя Стуса, Ліни Костенко і помітила, що всі вони мали філологічну освіту. я думала, якщо я вступлю на філологічний факультет, то все – я вже письменниця. Коли на першій лекції я дізналась, що ми будемо вивчати , наприклад економіку і цей предмет іде в додаток до диплому, то дуже здивувалась. Я сиджу і думаю: «я і цифри». Хоч я добре закінчила школу навіть отримала золоту медаль, але зовсім не мріяла розбиратись в економіці. До третього курсу я зовсім не писала власних творів тому, що на це не вистачало часу, але Микола Миколаєнко завжди мене підтримував і казав, що я правильно все зробила. На третьому курсі у 20 років мене прийняли до Національної спілки письменників і трапилась дуже цікава штука. Я приходжу на лекції в університет, всі дізнаються, що я членкиня НСПУ, організовують зустріч, починають навпаки вивчати мене, аналізувати мої твори, розпитувати, як я це роблю, а не навчати, що і як писати. З одного боку це круто і класно, але з іншого це був трохи шок, бо я прийшла за знаннями, а вийшло, що я стала об’єктом для вивчення. Але я дуже вдячна моїм профільним викладачам філологам: вони до п’ятого курсу так мене натренували, що завдяки цій університетській освіті, я почала допомагати своїм колегам по перу, як редакторка. Тепер моя редакторська діяльність переросла у видавництво «Дружко». Ми з друзями вирішили це легалізувати, адже все одно ми редагували і допомагали видавати книжки. окрім видавництва в нас ще є письменницькі курси, тобто це цілий літературний всесвіт, в якому я живу.— Наскільки вам складно допомагати колегам, в яких немає порушень зору?
— Господь не дав мені фізичний зір, але незрячі люди трошки по-іншому сприймають світ, наприклад, коли людина заходить в офіс і починає щось говорити, то я вже знаю, як з нею поводитись, а зрячі люди спершу дивляться на зовнішній вигляд. Дуже часто за зовнішнім люди ховають себе внутрішнього, на мою думку. Незрячі люди одразу бачать те, що всередині і хороше і не дуже. Я спілкуюсь з різними людьми є й такі, що люблять грати на публіку, про них часто говорять, що вони дуже круті, або навпаки з важким характером, а я можу нормально з ними спілкуватись. Адже ця людина добре знає, що їй зі мною не треба одягати маску тому, що це не допоможе як у стосунках, так і у літературі. Багато хто, навіть, не знає, що я не бачу; завдяки онлайну ми працюємо в Zoom та в Телеграм. Деякі люди здогадуються, коли починаємо ближче знайомитись, але є й такі, котрі досі недопетрали. Окрім літератури в мене ще є власна інтернет-крамниця «WiwArt». Допоки моя інвалідність не стосується конкретних ситуацій, я на ній не акцентую увагу тому, що це не відіграє ніякої ролі. Коли люди вже знають, що я не бачу їхнє ставлення до мене не змінюється. Іноді навпаки доводиться про це нагадувати. Ба більше, це забувають, навіть, лікарі. Мене лікує дуже класний нейрохірург-онколог, професор Андрій Сірко, який вміє все добре пояснювати. Зазвичай, він показує своїм пацієнтам макет людини і детально розбирає його, щоб вони розуміли свою хворобу. Іноді він забуває, що я не бачу, а, згадавши, дає мені до рук макет і розповідає, як це виглядає.— Повернемось до літератури. У вас була мрія написати роман. Тепер у вашому доробку їх аж два. Розкажіть про свій перший роман «Шейла».
Чому в 25 років ви захотіли написати про війну?
— Мені пощастило, що старші письменники не сприймали мене принаймні тоді, як суперницю. Коли я прийшла до спілки, то наймолодшому її члену було 45 чи 50 років. Я відчувала себе як в тій казці, де вовки і червона шапочка. Я почала писати «Шейлу» у 2004 р. Коли мої старші колеги дізнались, що я пишу на таку складну тему, то Володимир Сіренко – відомий дисидент казав: «Навіщо ти пишеш про війну? Ти не була там і нічого не знаєш.На гриця тобі це треба? Ти тільки опозоришся!», але Микола Миколаєнко завжди підтримував мою творчість. На той час було дуже багато розповідей про конфлікт в Іраку. Я ще навіть не підозрювала, що війна буде в нашій країні, тоді мене дуже дивувало таке явище, що західний світ зайшов у східний. Це ж абсолютно різні світи, вони далекі один від одного. Мені завжди було цікаво аналізувати різні ситуації на межі, наприклад зараз я пишу роман про те, що переживаю сама – про онкологію.Роман «Полювання на тура» також порушує соціальні проблеми, про які, зазвичай в Україні довгий час мовчали. Чому ви обрали Чорнобиль?
— Відстань між шейлою і «Полюванням на тура» трішки більша ніж 10 років. «Шейлу» я закінчила в 2008 р., за цей роман я отримала україно-німецьку премію імені Олеся Гончара, у 2009 р. він був надрукований в часописі «Січеслав», а зараз я викладаю його на платформі аркуш. Потім довгий час я не писала велику прозу, мені здавалось, що краще, ніж «Шейла» я вже не напишу. До «Полювання на тура» я йшла досить довго. Це був 2012 рік, коли я почала продумувати про що буде цей роман. Тоді вже була не тією Марією, що в 2004 р. Якщо порівнювати мене в 2004, в 2012 р. з теперішньою, то я більше схожа на Марію в 2012 р. Як і тоді, сьогодні я хочу писати про Україну. Щоб популяризувати українську літературу в світі наша команда видавництва «Дружко» прийняла таке рішення: ми принципово не видаємо українські переклади творів іноземних авторів. Ми плануємо перекладати твори наших письменників англійською та іншими мовами, щоб популяризувати своє. Якщо до повномасштабного вторгнення нас сприймали, як трішки дивних людей, мене називали бандерівкою, то зараз це є дуже актуальним. На сьогоднішній день ми всі Бандерівці в хорошому сенсі, бо нарешті зрозуміли, що ми не пришляки у цьому світі, адже Європа і зараз живе мирним життям саме завдяки нам. Я обрала Чорнобиль з двох причин. По-перше, це наша візитна картка у світі. Коли я спілкувалася з іноземцями, вони казали: «О, Чорнобиль!» По-друге, я хотіла показати, що цим Чорнобилем нас не вбили. Я переконана, що Чорнобиль – це не просто катастрофа. Вона сталася через те, що Радянський Союз гнався за енергетикою і зовсім не дбав про Україну та українців. Як каже один з героїв роману очільник ЧАЕС Олександр Княжук: «Ви розумієте, що я не можу дати більше енергетики, доки ми не розширимо наші ресурси. Дайте нам час. Ми добудуємо енергоблоки і я дам вам те, що ви вимагаєте», але його звільнили, як це завжди було в СРСР за небажання служити батьківщині.— Розкажіть про мистецьку спільноту «VivArt». Що надихнуло вас на створення? Як невеличкий бібліотечний клуб трансформувався в величезний арт-проєкт?
— Я думаю, що це трапилось, бо «VivArt» потрібен людям. Ще в 2005 р. Мені запропонували займатись із творчою молоддю, коли я закінчила університет. Директорка центральної міської бібліотеки рідного Кам’янського Тетяна Іванівна Герасюта створила при юнацькому відділі літературний гурток, де я почала ділитися з молодими авторами порадами з чого варто починати і як працювати в подальшому над їхніми літературними творами. Ми стали запрошувати молодих людей: школярів і студентів. Спершу ми збирались у бібліотеці раз на місяць, потім раз на 2 тижні. Через два-три роки це стало не просто забавкою, а потребою і для мене і для інших «вівартівців» тому, що у спілці письменників поряд з колегами я почувалась маленькою дівчинкою. З одного боку це добре, в них можна було багато чого навчитися, але з іншого у «VivArt» я могла просто посидіти за чашкою чаю, як кажуть у нас похрестити твір. Раніше, кожен приносив свій написаний твір і зачитував його, а зараз надсилає на електрону скриньку, чи в телеграм. Після того, ми разом обговорюємо і аналізуємо творчість один одного. Свої твори я обговорюю на рівні з усіма, бо для мене це дуже важливо, адже більшість учасників нашої мистетської спільноти – мої ровесники. Ми поступово розвивались, а онлайн формат дав нам змогу спілкуватися з творчими людьми з різних куточків України та світу. Влітку 2022 р. Євгенія Яворська – одна з активних представниць «VivArt», запропонувала організувати волонтерський проєкт «Літній табір VivArt 22». Ми запустили онлайн спільноту, до якої приєднувались люди і підзаряджались на творчість, адже після початку повномасштабного вторгнення, багато хто перестав писати. До нашого табору приєдналось 150 людей. Зізнаюсь чесно до такого ми не були готові, думали, що просто прийдуть наші друзі чи знайомі. Шість тижнів ми щодня працювали онлайн: давали різні творчі завдання і обговорювали їх. Все це було безкоштовно: хтось відсіявся, проте залишилось близько сотні учасників, з якими ми постійно зустрічались. Згодом, ми почали робити прямі ефіри, на яких спілкувались і ділились з учасниками базовими поняттями з професійної літератури, наприклад, що в поезії може не бути рими… Люди були в захваті і просили організовувати більше таких навчальних зустрічей. Тоді ми заснували письменницькі курси «Літературна кухня VivArt», які були вже платними. За 6 тижнів ми разом з учасниками курсів написали і видали книжку «Письменницький інтенсив VivArt 22». Щомісяця на YouTube каналі @VivArt проводяться тематичні відеовечорниці, на яких ми читаємо свої твори на задану тему. Також раз на місяць ми організовуємо літературні вечері, де зустрічаємося з цікавими письменниками і говоримо про їхню творчість. Я дуже люблю спілкуватися з людьми, брати в них інтерв’ю. З 2019 р. я членкиня Кам’янського осередку Національної спілки журналістів України.— Розкажіть про це докладніше. Як ви стали членкинею НСЖУ?
— У письменницьких колах досі є така проблема: преса активніше пише про різні пограбування і трощі, адже більшість читатиме саме це, проте варто, щоб хтось писав і про події в культурному та літературному житті. Я почала це робити і одного разу журналісти запропонували мені стати членкинею кам’янського осередку НСЖУ.— «Атмосфера слова» – це аудіопроєкт, який ви організували для незрячих і слабозорих людей. Чому виникла ідея створити аудіо збірку, а не книжку шрифтом Брайля?
— Я ніколи про це не задумувалась: просто публікувала вірші в соцмережах, видавала друковані книжки. один незрячий друг Станіслав Чирченко запропонував створити аудіо збірку віршів. Стас пояснював мені, що аудіокнижки – це одне, а вірші – зовсім інше і важливим є те, як саме вони прочитані та оформлені. Я начитала свої вірші, а музичне оформлення робив Станіслав. Він створив надзвичайну атмосферу слова, тому ми так назвали наш проєкт. Якби не було Стаса, то не було б і «Атмосфери слова». Окрім того, наразі вже є аудіоверсія роману «Полювання на тура». На сьогодні я розумію, що будь-яка книжка повинна бути в трьох варіантах: у друкованому, в електронному і аудіоформаті. Через війну кількість незрячих та слабозорих людей в Україні збільшується. Оскільки така людина не може читати очима, вона починає читати вухами, тож аудіокнижки зараз дуже актуальні. До речі, книжки шрифтом Брайля ми друкуємо в рамках соціального проєкту «Книголюкс». У моєму дитинстві книжки шрифтом Брайля відрізнялись від сучасних. Мені часто було образливо, що мої однолітки читають книжки, які мають привабливий вигляд з цікавими обкладинками, а я можу читати лише цеглеподібні фоліанти! Коли в університеті я почала читати англомовні брайлівські журнали, мене дуже вразило те, що вони були схожими на звичайні книжки, або на сучасні книжки для незрячих. Видавати книжки шрифтом Брайля я погодилась за умови, що вони будуть схожими на звичайні. Своєю ідеєю друкувати книжки з універсальним дизайном поділився зі мною харківський письменник Віктор Полянецький. У рамках «Книголюкс» виходять книжки, в яких обов’язковими є малюнки для зрячих і для незрячих читачів та універсальний дизайн, тобто ліворуч є плоско друкований текст, а праворуч – текст шрифтом Брайля. Ззовні вона виглядає дуже елітно. Такі книжки об’єднують, адже в основному це література для дітей і підлітків, яку зрячі і незрячі люди можуть почитати разом. «Книголюкс» допоміг мені зламати багато стереотипів. До деяких книжок ми додали аудіоформат, щоб перейти за посиланням на книгу в YouTube слід від сканувати QR-код. Для незрячих читачів він обведений спеціальною рамкою, яку можна легко знайти. Я теж спробувала це зробити і в мене вийшло. Якщо в мене виходить, значить це вийде в інших незрячих читачів. Вони зможуть послухати аудіо версію книжки без сторонньої допомоги.— Пані Маріє, ви розповідали, що проходили лікування онкології. Як ви себе почуваєте?
— Якщо говорити про мене, як про онкоодужуючу, то зараз я проходжу лікування. Це триває вже п’ять років. Ось чому Марія в 2018 р. і Марія сьогодні – різні. Рак навчив мене дуже багато, адже змінились цінності, змінились пріоритети. Я стала цінувати життя тут і тепер, оскільки ми не знаємо, що з нами буде завтра. Раніше я сприймала це, як певну філософію, а сьогодні я так живу. Слава богу, що я прокинулася зранку нічого не болить – це велике щастя.— Розкажіть про соціальний проєкт «Раку боятись не можна». Що вплинуло на ваше рішення започаткувати цей літературний конкурс?
— У моєму житті був період, коли я не могла, навіть пити воду. У мене була пухлина в ротовій порожнині – карцинома [Карцинома – це злоякісний процес, при якому клітини організму піддаються трансформації, змінюють свою структуру і починають інтенсивно розмножуватися. Злоякісна пухлина на початковій стадії розвитку є єдиним утворенням, однак при прогресуванні захворювання ракові клітини поширюються по організму, що призводить до появи метастазів], яку лікували опроміненням. Впродовж трьох місяців я проходила лікування і це були страшенні опіки. Для того, щоб попити воду, чи поїсти я забризкувала рот «Лідокаїном» і на все в мене було буквально 10 хвилин. Одного разу я захотіла поплакати, але швидко відмовилась від цього бажання тому, що мені було дуже боляче. У цей час виникла ідея проєкту «Раку боятись не можна». Я собі задала питання: чому зі мною це відбулося? Я ж письменниця і найкраще, що я можу робити – це розмовляти, а тут я просто мовчу вже понад 3 місяці. Завдяки цифровим технологіям, я листувалась з друзями. Я лежала і думала, чому Бог забрав те, що для мене є найважливішим. Потім я подумала, мабуть, сталося це через те, що до літа 2020 р., я не говорила про рак, а приховувала його, як більшість людей, хоча першу саркому я отримала ще у 2018 р., яку на щастя видалили. Я прийняла рішення: якщо я одужаю і Бог поверне мені можливість розмовляти, то я говоритиму про рак і в першу чергу про свій досвід лікування онкології. Я шукала варіанти, як про це говорити і зрозуміла: найкраще я можу розповідати про онкологію через літературу, тому організувала проєкт «Раку боятись не можна». Коли ми розпочали цей літературний конкурс то виявилося, що в моєму оточенні грубо кажучи кожен п’ятий зтикався з онкологією. Я почала отримувати на пошту листи, в яких люди писали: «Спасибі, що Ви дали мені можливість говорити про те, що болить». В грудні 2022 р. в мене виник рецидив саркоми. Це пов’язано з воєнними подіями, адже внаслідок стресу рецидиви були у багатьох. Коли цього року, я потрапила в онкоцентр на опромінення, там були дуже великі черги і час від часу я приносила туди видані книжки за підсумками конкурсу «Раку боятись не можна». Багато людей в чергах просто плачуть, адже це нормально, вони ж переживають. Мене дуже обурює те, що в онкоцентрах немає онкопсихологів. Якби я не звернулася за професійною допомогою до знайомої психологині, то 100% не відновилася б.Пізніше медпрацівники розповідали мені, що після читання альманаху «Раку боятись не можна», де під однією палітуркою зібрані вірші, оповідання, казки та реальні історії успішного лікування, люди перестають плакати, тому цей проєкт потрібно продовжувати, адже рак – це не кінець, а лише грань життя.— Письменниця, видавчиня, волонтерка і журналістка. Як на все ви знаходите час?
— Не знаю. Я тільки зрозуміла одне: якщо я щось із переліченого не робитиму, то буде втрачатись якась частина мене. Насправді часу дуже не вистачає, але якщо Господь дає можливості для організації таких проєктів, то значить він знайде людей, з якими їх можна буде реалізувати, бо самій це робити дуже важко.— З якими проблемами ви зіштовхуєтесь через інвалідність?
— Через онкологію для мене стало проблемою самостійно пересуватись. До 2018 р. я спокійно ходила з білою тростиною. Але зараз бувають такі періоди, коли я відчуваю слабкість, мені важко сконцентруватись і через те, мені страшно залишитись десь посеред міста. Одна подруга навчила мене в будь-якій ситуації знаходити плюси, адже мінусів завжди багато. Зокрема в тому, що я не бачу є свої плюси: мене легко запам’ятати, а ще я більш організована, оскільки все обдумую заздалегідь. Люди часто допомагають, якщо їм правильно пояснити свою проблему. На мою думку, незрячі повинні постійно розповідати про свою інвалідність, адже не всі люди знають, як нам допомогти. Також важливо стежити за своїм зовнішнім виглядом: зачіскою, нігтями, одягом тощо.— Щоб ви побажали всім хто читатиме наше інтерв’ю?
— Я зичу завжди вміти знаходити щось позитивне, адже з будь-якої ситуації є вихід, та чи готові ми його знайти і прийняти – це вже інше питання. Можна довго розмірковувати над тим, чому всі в моїй родині зрячі, а я незряча і здається, що життя пропало. Але якщо виходу немає через двері, то я виберуся через балкон. Так само і з онкологією, я довго думала, чому це сталося зі мною? Однак, сьогодні я розумію, що Бог дав це для того, щоб навчити мене цінувати кожну мить. Іноді я прошу: «Господи, можна я нарешті складу вже твої іспити й отримаю диплом на щасливе та безтурботне життя?» Якщо ми будемо бачити лише негатив, то просто не знайдемо в собі ні краплі енергії, щоб прокинутись завтра.Марія Дружко – людина, яка не здається перед викликами долі. Вона перетворила свою інвалідність на силу, що допомагає їй реалізовувати всі креативні задуми. Талант, віра і стійкість цієї жінки – це її ключі до успіху і щастя. Її слова, не наче перлини, які письменниця дарує своїм читачам від щирого серця.
Авторка Таміла Коваль.
«НЕЗЛАМНА» – цикл статей про українських жінок та дівчат, що мотивують, захоплюють та надихають!
Ця ініціатива впроваджується в рамках проєкту «Сприяння правам жінок та дівчат з інвалідністю шляхом посилення їх участі та лідерства в громадах», який реалізує Національна Асамблея людей з інвалідністю України за підтримки UN Women Ukraine / ООН Жінки в Україні та Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги / WPHF.
Про Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF).
Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF) – це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги. WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, – це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудови міцного миру. WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 500 місцевих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного «Жінки, мир, безпека» та реалізують гуманітарну діяльність у 28 країнах світу, які постраждали від кризи.
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй».
Друзі, раді інформувати, що наші інформаційно-консультативні хаби не закривалися ні на мить!