Поліна Лівшиць

Усі ми маємо свої мрії і цілі. Для когось це стрибнути з парашутом, для когось піднятись на найвищу вершину світу, а для когось це створити щось неповторне і чарівне. Але не всі ми здатні дійти до кінця свого шляху. Часто ми зупиняємося, коли наштовхуємось на перешкоди, або коли у нас з’являються сумніви.
Тож, шановний читачу, ти напевно вже здогадався, що сьогодні історія про розвиток таланту та здійснення мрій, навіть, коли ти живеш в країні, де триває війна і постійно прокидаєшся від звуків вибухів. З початку повномасштабного вторгнення Кривий ріг зазнає численних ракетних ударів, від яких постраждало вже багато населення. Але, тут, незважаючи на війну, досі проживає ще одна неймовірна дівчина Поліна, яка безмежно любить свою батьківщину і залишається в Україні, щоб наближати перемогу своїм талантом. Талант – це також зброя, якщо його розвивати і вдосконалювати. Вона народилася з порушеннями опорно-рухового апарату, однак не боїться труднощів і знаходить усюди підказки та вірить в те, що все можливо. Щож, давайте знайомитись:
Всім привіт. Я Поліна Лівшиць, мені 31. З дитинства я захоплювалась кіно і не уявляла себе без книжок. Одразу починала читати дорослу літературу, чомусь книжки з ілюстраціями були мені не дуже цікаві. А тепер я письменниця-початківиця маю свої книжки, творчі доробки. Окрім того, я працюю в кіно, пишу сценарії.

— Коли ви почали писати дитячі казки та оповідання?
Напевно я почала складати казки з шести/семи років, мама записувала їх, тоді я ще не вміла писати, бо запізно пішла до школи через хворобу. Першою була казка про маленьку ластівку. У 8 років я вже записувала свої твори сама, а в 11 – вийшла моя збірка «Кришталевий дзвоник».
— Розкажіть, як з’явилась ваша перша збірка?
Я брала участь в одному із конкурсів для дітей з інвалідністю і отримала перше місце. Під час конкурсу, я познайомилась з вже, на жаль, покійним Анатолієм Ліпницьким – редактором місцевого журналу-альманаху «Саксагань». Він був головою комісії членів журі і йому сподобався мій твір. Пан Анатолій попросив інші роботи, почитав їх і запропонував мені видати збірку. Ми довго сперечались, якою ж буде її назва? Адже було дуже багато пропозицій, проте я наполягла на варіанті «Кришталевий дзвоник».
— В яких дитячих літературних конкурсах ви брали участь?
— Коли я навчалась в школі, то часто брала участь в різних дитячих конкурсах і фестивалях. Зокрема, я отримувала призові місця на міжнародному фестивалі «Ластівка», а ще кожного року брала участь в дуже популярному конкурсі «Собори наших душ», напевно зараз він теж існує.
— Де ви навчалися після школи?
Після закінчення школи мені довелось зробити перерву на рік, оскільки я хворіла. Після того, я склала ЗНО і вступила до Криворізького державного педагогічного університету й закінчила бакалавра на заочній формі навчання. Проте за спеціальністю я не працювала, бо не бачила перспектив. Вступати до КДПУ – це був вимушений вибір, як мені тоді здавалось, я не зможу здобути іншу професію через свою інвалідність.
— Розкажіть про міжнародний конкурс «Коронація слова». З чого все починалось?
Це була дитяча казка. Я проілюструвала її і подала на конкурс «Молода коронація слова». Тепер я не подаю свої роботи тому, що бути експерткою значно цікавіше. Хоч, я не отримала ніякої нагороди, але мені здається, що там я здобула на багато більше – можливість навчатись в Київському університеті імені Бориса Грінченка. Я вступила на магістратуру напрям літературна творчість на очну форму навчання, оскільки там є всі умови для людей з інвалідністю і можна навчатись онлайн. Тим паче потім почалась пандемія коронавірусу і дистанційна форма навчання була у всіх студентів. Під час навчання, мені запропонували стати експерткою «Коронації слова».
— Чи складно було поєднувати свою творчу діяльність з навчанням у КУ ім. Б. Грінченка?
Поєднувати навчання і творчість зовсім не складно. Навпаки, навчання надихало мене, спонукало щось робити. Якби ще в добі було трохи більше часу, а так все добре.
— У 2021 році ви презентували свій перший роман «Сніг забуття» – антиутопію з елементами екшн. Пам’ятаєте, як це було?
Це була зустріч з читачами. Адже в рамках книжкового арсеналу кожна бібліотека проводила презентації книжок. Тож на рівні нашого міста відбулась презентація мого першого роману, який вийшов взимку в 2020 році.
— Як виникла ідея антиутопії «Сніг забуття»? Як проходив процес написання, редагування та видання цього роману?
В мене таке буває зараз рідко, а в юності частіше: мені сняться цікаві сни. Вони сюжетні, як цілі історії, або фільми і я почала їх записувати, але думала, що це нікому не потрібно. Коли я вступила в КУ ім. Б. Грінченка, треба було одразу думати над темою дипломної роботи, бо навчання в магістратурі триває всього півтора року. Я зустрілась зі своєю науковою керівницею і розповіла про свій роман. Коли вона запитала мене про що він, я поділилась думкою про те, що навряд чи його хтось буде читати, бо це ж антиутопія. На жаль, в Україні не поширена тема фантастики. Тож після зустрічі, виникла ідея і написати дипломну роботу, в якій дослідити історію та розвиток антиутопії, і видати цю книжку. Здається, що антиутопія це завжди про майбутнє, де все погано, йде ядерна війна і настає апокаліпсис, чи приходить диктатор, але насправді це дуже цікава штука тому, що ти через фантастику можеш розповісти про проблеми, які актуальні сьогодні. Я ілюструвала і редагувала самостійно цей роман. Процес редагування був найскладнішим. Чужий текст редагувати не важко, а свій: коли бачиш його 24 на 7, то не помічаєш помилок. Тобі весь текст, здається, або дуже чудовим, або навпаки дуже поганим.
— Коли ви почали вивчати сценарну майстерність?
Я закінчила магістратуру і хотіла вступати до аспірантури. Я вже купила всю необхідну літературу і почала активно вивчати іноземну мову до рівня Б2, бо без неї вступити неможливо. А потім мої друзі змовились і подарували курси сценарної майстерності. Вони знали, що я дуже люблю кіно – це моя дитяча мрія. Я не очікувала на таке, адже друзі подарували їх не на день народження, а просто так. Я пішла кудись у справах, а мене поставили перед фактом: ось курси, ти ж давно хотіла, то чому б тобі не спробувати? Спершу одні курси, далі другі, треті і вже з’явились зв’язки, я одразу стала виконувати маленькі замовлення.
— Розкажіть про театр «Ритм». Коли ви почали грати в цьому театрі?
Одного разу, мені запропонували написати коротенький сценарій до відеоролика для бібліотеки і зіграти молоду читачку. Туди також запросили відому в нашому районі акторку-аматорку, ми грали разом в цьому відео. Я давно хотіла десь зіграти і вона відвела мене до театру «Ритм». Йому вже більше 60 років. Це аматорський театр, який має звання народний. Через війну діяльність театру на паузі, але п’єси та концерти можна переглянути на нашому YouTube каналі. Ми займали призові місця на багатьох міжнародних фестивалях і це було цікаво.
— Що вам подобається більше писати сценарії, чи бути акторкою?
Написання сценаріїв моя робота, а гра в театрі – це хоббі і відпочинок для душі. Коли ти входиш в інший образ – це дуже гарне перезавантаження емоційного стану.
— Пам’ятаєте свій перший виступ?
Це був звітний концерт і керівниця театру запропонувала мені бути ведучою, бо я тільки прийшла в колектив, а всі сценки вже були відрепетируваними. Я вважаю, що для дебюту не погано справилась.
— Хто є вашим кумиром, або прикладом для наслідування?
Кумирів, як таких, в мене немає. На кожному етапі життя є свої люди, якими я захоплююсь і ставлю їх в приклад собі.
— Близькі люди розділяють вашу пристрасть до літератури та мистецтва?
Якщо б не мої батьки, то мене не було б в усіх сенсах цього слова. Я така людина, яка часто сумнівається в собі. Вони мене завжди мотивують і найбільше підтримують.
— Над чим ви зараз працюєте?
Зараз я працюю над серіалом, а ще в мене є задум нової книжки. Вже багато чого написано, однак, то робота, то навчання… Словом, до неї не доходять руки, або ж я просто не наважуюсь.
— Що любите робити у вільний час?
Люблю виїжджати на природу, якщо є така можливість, там я трішки відпочиваю. Дуже люблю малювати та на це не вистачає часу, а в дитинстві я, навіть, мріяла стати художницею.
— Як на вашу творчість вплинула війна?
Минулого року в мене з’явилося багато п’єс про війну, а зараз я відчуваю, що треба додавати позитиву і собі і суспільству, потрібно писати про щось інше. У 2022 році, коли початок повномасштабного вторгнення став шоком для всіх, з’явилась потреба весь свій біль і гнів вилити на папір, а тепер потрібно рухатись далі.
— Ви плануєте пропонувати свої п’єси для постановок в театрах?
Дуже хотілося б, але мало театрів зараз працює. Сподіваюсь, що після перемоги ми будемо показувати п’єси про війну, як історичні події, котрі відбувалися в минулому.
— Поліно, ви часто розповідаєте про свою інвалідність? Чи були випадки, коли її доводилось приховувати?
Я ніколи не приховую це, а навпаки, коли знайомлюсь з людьми, то розповідаю про свою інвалідність, щоб не було хибних очікувань, чи вражень. Я одразу кажу хто я є і які мої можливості, а те, що всюди повно хейту і зневаги, то я просто звикла з цим жити. Хоча, іноді мені здається, що люди так ставляться і до інших, не залежно від того, мають вони інвалідність, чи ні.
— Вам часто відмовляють у співпраці, як з письменницею, чи сценаристкою через інвалідність?
Я помітила, що чим більше ти перебуваєш в культурному середовищі, тим менше виникає проблем пов’язаних з інвалідністю. Вони завжди з’являються на побутовому рівні.
— Що б ви порадили іншим людям з інвалідністю?
Хоча, це дуже складно, але прийняти свою інвалідність й усвідомити, що буде набагато важче, ніж іншим. Проте і в житті здорових людей теж трапляються складні ситуації, адже легким шлях ніколи не буває. Якщо легкий шлях, значить він нічого не вартий. Друга моя порада людям з інвалідністю – це бути уважними і пильно придивлятись до своїх друзів.
— Які ваші побажання читачам?
Єдине моє побажання всім – це ніколи не здаватись. Навіть, коли у вас падіння: перепочиньте, переосмисліть це, подивіться хороший фільм, почитайте улюблену книжку та пам’ятайте про те, що треба рухатись далі і досягати своєї мети. Дуже погано жити без мети. Якщо її немає то шукайте: це ще важчий шлях, але не припиняйте рух, знаходьте підтримку і будьте обережними, адже всюди є свої пастки!Своїм прикладом Поліна розповідає нам про справжню жіночу силу, котра породжує незламність. Адже незважаючи на війну, постійні повітряні тривоги та прильоти ракет, що вже півтора року змушують страждати українців, вона продовжує творити: писати сценарії, в яких розповідає про події сьогодення, щоб нащадки пам’ятали, хто ми і як важко діставалась нам незалежність. Інвалідність не стала перешкодою для дівчини, вона йде своїм тернистим шляхом, і за допомогою власної творчості популяризує українську мову, демонструє національну культуру, адже без культури народ забуває про свою ідентичність.ЇЇ вміння долати життєві пастки, не засмучуватись через перешкоди і завжди знаходити рішення допомагає не лише жити, але й творити. Поліна береже національну пам’ять і розповідає про страшні події війни іншим через кіно та літературу. а також вона не втрачає надії на щасливе майбутнє і закликає до цього інших, навіть, якщо життя – далеко не казка і в ньому не існує чарівників.

Авторка Таміла Коваль

Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF) – це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги. WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, — це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудови міцного миру. WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 500 місцевих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного «Жінки, мир, безпека» та реалізують гуманітарну діяльність у 28 країнах світу, які постраждали від кризи.

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй.