Незламна - цикл мотиваційних статей

1

Наша героїня народилася у Львові, як-то кажуть у культурній та творчій столиці України, у багатодітній родині, в якій зростало четверо дівчат. Батьки Галини мали інвалідність. Не дивно, що двоє дівчаток у родині успадкували порушення зору, точніше навіть мають інвалідність. Своє дитинство Галина згадує замислившись. Ті часи були дуже складними й бідними, але батьки намагалися забезпечити своїх доньок усім необхідним. Вона згадує про те, що в дитинстві часто  ходили гуляти з татом і усіма сестричками до лісу, де було гамірно та весело. Маючи таку команду сестер завжди було з ким погратися. Спілкуючись, наша героїня не соромиться говорити про те, що була невпевненою, вразливою і закритою дитиною. «Хоч нас в родині і багато, але батьки нікого не виокремлювали і однаково до всіх відносились». Галина вважає, що мати занадто опікувалася нею. Це призвило до того, що вона не навчилася брати відповідальність за своє життя й зараз продовжує цьому вчитися. Маючи знижений зір також хвилювалася як писатиме і читатиме, коли піде до школи. Шкільні роки були наповнені відвідуванням гуртків і творчістю: співи, акторська майстерність, організація та проведення свят, гра на скрипці  та багато інших творчих напрямків. Будучи підлітком, співала в шкільному ансамблі й церковному хорі, де за дзвінкий і милозвучний голос її прозвали «соловейко». Це був процес адаптації та інклюзії, бо по-перше, треба було написати собі тексти шрифтом Брайля і співаючи підглядати в ці величезні талмуди. По-друге, не соромитись це робити. Таким же простором для звикання до суспільства стала музична школа, в якій опановувала гру на скрипці. Для особи з порушенням зору скрипка є складним інструментом. Граючи в оркестрі, діти розступалися, щоб вона побачила ноти. Проте дівчина з вдячністю пояснювала, що цього робити не треба, адже вже їх вивчила напам’ять і з такої відстані все одно не побачить.

На вибір майбутньої професії вплинув випадок, але у випадковості вона не вірить. Галина з друзями подали документи у Чернівецький медичний коледж на здобуття спеціальності «Сестринська справа, масаж», що й зіграло важливу роль в її житті. Вона переїхала на навчання до нового міста, завдяки чому позбулася опіки мами, навчилася брати відповідальність за своє життя. Зараз вона успішна в своїй професії і вважає, що талант лікувати дотиком і риси працювати з людьми дав Бог.

Здавалося, що все складається добре і життя йде своєю дорогою, але несподівано захворів батько. З дитинства Галина була дуже прив’язана до нього та згадує як добру, розумну людину з життєвою мудрістю. Тато був набагато старший від мами, тому підсвідомо Галина розуміла, що водночас його просто не стане. Кожного разу коли б вона не їхала із дому вона прощалась наче назавжди, бо невідомо чи побачить ще… Коли тато був прикутий до ліжка, вона приходила до нього, брала руку і обіймала. Так хотілося, щоб він пожалів її як в дитинстві. Незважаючи на те, що йому самому було тяжко на серці, він втішав та підтримував свою доньку. Згодом тато помер. Згадуючи той період життя, ми зачепили глибоку рану горя та суму за татом. Пройшло багато часу, але сльози накотилися на очі Галини. Коли від тебе йде рідна людина, це завжди боляче. Тоді їй дуже допомогла віра. Прийшло розуміння, що померло тіло, але душа і любов залишилися поряд. Здається, він живе, Він десь поряд, просто вона не може його бачити..

Після отримання професії було складно знайти роботу. Масажистів в ті часи було чимало і фахівця без досвіду роботи не завжди хтось хоче братии. У цій ситуації Галині допомогла Львівська обласна організація українського товариства сліпих, знайшовши роботу в реанімаційному відділенні лікарні. Тоді вона не вірила в свої сили, боялася, але тато підтримав і додав впевненості, переконавши спробувати та почати здобувати досвід.  Працювати у реанімаційному відділенні зі зниженим зором здавалося просто нереально. Але вона пішла. Вийшла із зони комфорту. У деяких випадках просила допомоги знайти пацієнта, ліки, предмети тощо. Згодом вже сама навчилася усе робити, запам’ятовувала, навчалася, розвивалася. У цій лікарні Галина почала працювати з 2009 року і працює досі. Нещодавно пройшла курси підвищення кваліфікації, ставши асистентом фізичного терапевта,  ерготерапевта і планує й надалі розвиватися в цій сфері.

Іншою стороною цієї особистості є творчість, що супроводжує усе життя. Після коледжу її запросили співати в ансамбль «Струмочок», який діє при товаристві незрячих Львова. Життя завжди було багате на гарних людей і такою людиною є керівниця ансамблю, фахова особистість. Вчитися у неї саме задоволення. Творчість надихає. Відтоді Галина зрозуміла, що треба отримувати задоволення від того, що робиш і не боятися помилятися. Вона любить сцену, багато виступає, бере участь у цікавих концертах-проєктах, наприклад таких, як «Відчинилося життя».

 З посмішкою згадує свої поїздки у фізкультурно-спортивні збори. Спочатку їздила як учасниця, здобувавши корисний досвід, а згодом зрозуміла, що готова працювати як тренер і ділитися знаннями. Щиро дякує керівниці зборів Олесі Перепеченко за довіру та надану можливість реалізувати себе. Поступово реабілітація розвинула комунікативні здібності, віру в себе і ще більше розкрила таланти. Шкодує, що багато людей не мають таких класних спільнот, де можна проявити себе.

Війна застала її якраз в такому реабілітаційному зборі. На передодні ввечері, керівництво оголосило, що скоріш за все буде повномасштабне вторгнення і треба думати, що робити… Зранку був просто шок. Почалася війна. Бомбили практично усі обласні центри України. Розум відмовлявся це усвідомити і до останнього не хотілося вірити. «Здається ми контролюємо все, але це неправда, до кінця ми не контролюємо нічого»,- додає Галина. Життя перевернулося із ніг на голову і ніхто не розумів масштаби війни. Що робити? Куди їхати? Де безпечно? Знайомі говорили, що треба втікати, їхати за кордон. Багато людей евакуювалися до Львова й задавалося, що це для них безпечне місце, тому і для неї також. Їхати з дому невідомо куди, коли ти потрібна своїм пацієнтам, поруч друзі, родина, й долучитися до допомоги можна завжди. Перші дні була фактична пустка в думках, діях, якийсь стан нерозуміння ситуації. Вона говорить, що знову, у події її житті втрутилася вища сила та направила на вірний на той момент шлях.  Галина почала допомагати в евакуації людям з інвалідністю. Зустрічала їх на вокзалі, супроводжувала до місць, де можна  перепочити декілька днів поки рушать далі за кордон. Іноді доводилося зустрічати людей вночі, коли коменданська година, коли треба йти пішки, коли гудять сирени і загроза обстрілів дуже реальна. Вона стала гвинтиком логістичного механізму, який допомагав людям, рятував їх від голоду, знаходив місця, де можна зігрітися, підтримував психологічно наскільки це було можливо. Одного разу довелося на залізничному вокзалі зустрічати незрячого хлопця, якому вдалося вирватися із містечка Тростянець Сумскої області, яке на той час було в окупації. На вулиці лютий місяць, а він стоїть в кімнатних тапочках…Таких історій і прикладів дуже багато. Завжди знаходилися ті, хто був готовий допомогти і підтримати. Дехто мав прихисток і в гостинній квартирі Галини, коли треба було прихистити людину на декілька годин або ніч. За перший тиждень війни, Галина з однодумцями змогли організувати хаб інформаційної та психологічної підтримки, реальної допомог в евакуації незрячих людей.

Наразі її місія в допомозі продовжується. Вона радо працює у реабілітаційно-відновлювальних таборах «Життя після війни». Допомагає ветеранам з втратою зору у реабілітації та покращенні якості їх життя. Черговий випадок долі, знову, як і багато чого іншого в її житті, став уроком та викликом. Побачивши у розкладі, що вона має відпрацювати заняття з танцювально-рухової терапії з ветераном, що має високу ампутацію ноги, втратив руку, немає зору, вона не повірила. Заняття пройшло успішно. Відеоролик фрагменту з нього набрав близько мільйону переглядів у соціальних мережах. Виклик прийняв і ветеран, гарно справившись з поставленою задачею. Це вкотре підкреслює, що життя Галини – це місія допомоги людям із Божим Благословінням.

Щоб так багато віддавати свого ресурсу, потрібно його поповнювати, в чому Галині допомагає Україна з її мальовничими полонинами, високими горами, стрункими смереками, чарівними ялинами, стрімкими водоспадами та кришталевим повітрям. Двічі на місяць вона обов’язково їде в гори аби насолодитися та наповнитися енергією рідної землі, для того щоб повернутися і віддавати це людям, які того потребують, адже треба бути корисною там, де ти є!

Авторка Владислава Бабенко

«НЕЗЛАМНА» – цикл статей про українських жінок та дівчат, що мотивують, захоплюють та надихають!

Ця ініціатива впроваджується в рамках проєкту «Сприяння правам жінок та дівчат з інвалідністю шляхом посилення їх участі та лідерства в громадах», який реалізує Національна Асамблея людей з інвалідністю України за підтримки UN Women Ukraine / ООН Жінки в Україні та Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги / WPHF.

Про Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF).

Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF) – це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги. WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, – це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудови міцного миру. WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 500 місцевих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного «Жінки, мир, безпека» та реалізують гуманітарну діяльність у 28 країнах світу, які постраждали від кризи.

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй».